Жінки йшли кричали, — прощались, а попереду всіх, хистко ступаючи, глухо дзвякаючи, йшла помалу жінка в кайданах.
Небо зблідло і ждало.
А Вперед… жадно бачив Вперед, як той брязкіт глухий розростався і дув великим вітром у груди на дим. І хитався той дим, а з-під диму--ах! побачив Вперед, як з-під диму червоно горіли жарини!
Бязкіт дув і стурбовано дим хилитався, і тікав, вилітав бурий дим із грудей, із душі, із мозку цих людей. А в грудях росли ті червоні жарини, і з вогнем цих жарин розрослись і шарпнулись з грудей, і полетіли у двір величезні, пекучі, болючії крики. Диму не стало, горіли жарини, болючі, пекучі. І вогнем цих жарикн запалали Їм очі, і вогнем цих жарин налилася їм кров, і вогнем жарин цих залунали їх пісня і крики.
Прощайте, товаришко!
Злісно озиралися, з страхом дивилися люди Назапа, бо вчули вони той вітер Життя, бо побачили дивні жарини. І спішили, й тягли у ворота жінку в кайданах. А вона одпихала, як гадів, їх руки, і йшла, і дзвеніла глухим стуком заліза.
А крик, крик жарин не стихав! Ах! — радісно бачив Вперед, як розлітався той дим, а у грудях горіли червоні, пекучі жарини; радісно бачив Вперед, як зникали в огні їх погані жовтії вогники, як горів на їх бруд, і смрад, і попіл понурої скрині.
І клацали люди Назада зубами, і злістю. І страхом світились Їм очі.
Горе їм! Прощайте, товаришко!
Громом греміло в подвір'ї і блискавками блищали очі, і єдиний, червоний вогонь з'єднав їх усіх. І горів величхою помстою, гнівом і гордістю. І гордо і гнівно лунала їх гордая пісня.
І гордо озирнувся Впереп до Назада, я Назад
