Люди Назада нетерпляче і з досадою ждали кінця тим прощанням. А ті, що йшли, з клунками на плечах, з надіями в очах, кричали, махали шапками і зникали в воротях за людьми Назада.
Ті ж, що зоставались, стояли купою і співали м у дорогу свої гнівні пісні.
І не бачив Вперед їм у грудях жарин, а Назад посміхавсь
Але в цей час розчинилися другі двері похмурої скрині. З тих дверей вийшли люди Назада, за ними ж ішли ще одні люди Впереда, що йшли у далеку дорогу. Вони йшли і кричали собі щось до вікон, махали руками, і руки були їм маленькі, а крик був тонкий, голосний. То йшли жінки — люди Впереда. І попереду всіх ішла одна з їх, висока й різна. І очі дивились їй твердо, а ноги ступали хистко, бо плутались вони в довгій і сірій одежі. Від ніг же тої жінки глухо і страшно дзвякав брязкіт заліза.
Жінка в кайданах! — пронеслося по тих, що, стоячи купою, співали в дорогу. І затихло в подвір'ї.
Співи притихли, Темнеє небо поблідло, веселі сніжинки злякались, шугнули, і вітрець з німів. А жінка йшла, і глухо, і страшно клацало в неї під довгою одежею. І люди Назада, як вовки, злісно й напружено озирались на неї й тих, що співали та напруженими очима впивались у постать жінки в кайданах.
— Прощайте, товариші! — озирнулась до вікон вона і посміхнувшись, махнула рукою. І глухо дзвякнуло в неї з-під одежі сірої.
І побачив Вперед, що той брязкіт глухий, повзучи з-під одежі, вставав, розроставсь і з страшенною силою, з вітром скаженим летів на напружені постаті тих, їдо стояли.
Небо зблідло і ждало. Жадно ждав і дивився Вперед; напружено, злісно спішили люди Назада.
