на помостах, підгорнули кайдани і знов тупий і млявий сон заходив по понурій скрині. На подвірі ж тягуче, тужливо свистіли самотні люди.
Тільки ж став зазирати у вікна сірий, похнюплений ранок, вони вже почали ворушитись. У норі загрюкали двері, зачулися крики, гомін, гармидер. На столах уже стояла їм їжа, вони спішно запихали її в себе, збираючись знов у дорогу. Знов їх розпитували, вони знов коротко одповідали про довгії, дальгії муки й довго розпитували про ближчі й короткі?
— Скільки вас усіх сьогодні йде?
— Двадцять два. Дві жінки, одна в кайданах. А не знаєте, чи тут набивають зразу наручники, чи потім?
— Жінка в кайданах? Та що ви?
— Нуда в кайданах. Одягають тут наручники? А коли виходять, то…
— Куди ж цю жінку? Теж у каторгу? На скільки? Як звуть?
І бачив Вперед, як у мляві мозки задимлених людей ввірвалась ця думка і стала неспокійно і гостро тевктися об другі думки; і бачив Вперед, як думки ці й собі стали рухатись жваво, неспокійно, а очі їм стали глибшими, стурбованими, напруженими.
Прийшли люди Назада і стали виводити тих, що йшли у далеку дорогу. За ними ж пішли ті, що тут зоставались, а йдучи, вони, як звичайно, співали дуже голосно безживними голосами горді ) гнівні пісні.
Але не бачив Вперед їм у грудях жарин їх пекучих.
На подвір'ї всі зупинились і стали прощатись. Небо хмарне і темне було і літали веселі, пухкі сніжинки; вітрець грався з ними. З вікон кліток співали, й кричали, й махали інші, ті — що тут зоставались.
