де живе справедливість і правда, кара неправді, — те небо читачу, байдуже темніло й мовчало.
Часами з їх одбирали маленький гурток, приводили з другої скрині і разом усіх виряжали в далеку дорогу. Вони оживлялись, складались, будили поснулі надії, прощались і йшли, Ішли з цеї скрині у другу, а з другої в третю й губили в далекій дорозі поснулі надії. А ті, що зоставались, співали в дорогу Їм горді і гнівні пісні тупими, безживними голосами; ті, що зоставались, будили на часину й свої задублі надії, а потім… кишіли в диму.
І не видно було за тим димом ні жару, ні попілу.
І сумно дивився Вперед, а Назад глузував.
Але раз… Так, це було, мій, читачу.
Скриня вже спала. Хитра й жадна, вона спала з вишкіреними на поготові зубами. В норах її, глухо ступаючи, ходили люди з ключами, а в клітках трупом лежали задимлені люди. А по людях ходив млявий, тупий, як сами всі вони, задимлений сон.
Раптом на дворі, де тільки свистіли закутані люди, клацнули двері, забрязкали, і гомін голосів, перемішаний з топотом ніг і залізним, гучним брязкітом кайданів, залунав по подвір'ю. Задимлені люди прокинулись і деякі мляво стали дивитись у вікна в подвір'я; деякі, менше задимлені, кричали й питались —.і крик, і шум став на подвір'ю:
— Здорові були!… Куди?… Нема!… Що?… Хто!… Давно!…
«Бряззь!… Бряззь!… Бряззь!…» — кричали кайдани й собі, дзвінко, різко, бадьоро.
І помалу став гомін стихати. Впередові ж видно було, як гурток тих людей із подвір'я пройшов у скриню і довгою темною низкою посунувся по сходах. Весело дзвякнув дзвінок у норі, мов радий
