лись, раділи, боролись, вмирали. Туди й полетіли вони.
І Життя їм сказало:
— Вертайтесь назад і чекайте: буде вам вітер.
І вони повернулися ждати вітру Життя.
Чи довго, чи коротко літали вони, але коли прилетіли назад, то скриня так само стояла, вишкіривши зуби на вогні города, і понуро свистіли піл стінами круг неї закутані люпи з залізом для вбивання людей. Так само задимлені люди кишіли у скрині, так само стояв їм у грудях той дим і не видно було за ним ні жару, ні попілу. І думки їхні бились об стіни і стирались, і тупіли, а мляві очі не горіли життям.
Стали ждати Назад і Вперед.
Тупо минали повз них неживі, однакові дні неживої та жадної скрині. І бачив Вперед, як приводили їй нових людей з жаринами в грудях, бачив, як вона жадно глитала їх, терла, гризла їх своїми загартованими зубами; і падали їм сльози на жар той, і гасли жарини, і дим наставав їм у грудях.
Все бачив Вперед і ждав вітру Життя: а Назад глузував. І глузуючи, він обсипав тих людей дощем страждання, дихав на їх вітром гноїння і сміявся. Щодня з тої скрині виводили в город кількох з тих людей і водили до людей Назада. Вертаючись вони тягли за собою великії, довгії муки. Але тупі з того диму, вони не одривали тих мук тут же разом зо своїм серцем, вони не вмирали тут же з полум'ям гніву у грудях з жагучою злістю боротьби, а довгими ночами старались гострі, колючі думки про ці муки обтерти, обгладити і спокійніше вкласти в темному кутку задимленого розуму. Вони приносили
