слова, несправедливі, смердючі. Слова ці гасали по клітці, поганили повітря, і важко стало дихати від їх.
— Ну, що? Де їхній жар? — спитав Назад Впереда.
— Дим їм у грудях… — сумно промовив Вперед і пішов з тої клітки.
— Ти — або впертий, або сліпий! — сказав Назад і повів його в другу клітку.
Тут теж боязко блимала залякана лямпочка й теж повзла на неї тьма з кутків клітки. Люди ж ходили, сиділи, лежали, і всі вони не мовчали й не балакали, а тупо дивлячись поперед себе, роззявляли роти й виштовхували з грудей довгі, голосні низки звуків. Вони співали.
І бачив Вперед, що темно було їм у грудях і не було в них навіть вогників, а тільки дим.
Вони співали про Впереда й Назада, двох синів Життя; але не горіло їм світло у грудях. Вони байдуже, мляво й тупо співали про пекуче горе, про радість побіди, про батька двох синів Життя. Вони палкі слова гніву, горді слова боротьби обгортали сірими, крикливими низками звуків і мляво, одноманітно виштовхували їх у клітку. І слова ці, ці іскри вогневі, що втягають в єдине полум'я жарини сердець, ці горючі слова не гріли їм серця задимленого, не кололи мозку сплячого: вони бились об стіни клітки й верталися в вуха цим людям холодним порохом. А люди знов виштовхували їх, волочили їх задимленими вустами, і не горіли від їх, і не чули їх. Вони співали.
І страшно було від цього в цій клітці, як від мертвяків, що з блідо-холодними лицями танцюють своїми задубілими, безживними ногами палкий, жагучий танець Життя.
— Ну, що? Де їхній жар? — питався Назад.
