— Та що далі? Розуміється, я одмовив…
— Одмовили? А завод? Стоїть?
— Стоїть… Спочиває… — зідхгув мішок.
— А робітники?
— А робітники спочивають… себто страйкують.
— Чуєте, Петровичу? — раптом крикнула до мене Єлена, — Ах, я й забула, що ви не знаєте, в чому річ… Це, бачите, хай вам буде відомо, у Максима Андрієвича є завод, який виробляє мило. Дуже гарне мило, навіть я купую його.
Вона засміялась, а вони всі соромливо потупились, ніби перед ними оголювали тіло їхньої матері.
— Еге ж! А робітники застрайкували. І уявіть собі: Максим Андрієвич каже, що це йому якраз, на руку, бо завод тепер мало користи давав. От бачите як!.. Ну, добре! А якби ви хоч трохи задовольнили їхні вимоги? Га?.. Максиме Андрієвичу!
— То це б однаково було безумство, — не дивлячись на неї, неохоче пробурмотів той.
— Гм… «Безумство» — посміхнулась вона. — Як люди бояться безумства… Ну, а якби я схотіла, щоб ви зробили безумство, зробили б? — підвела вона раптом голову й рішуче зупинила на його жирному лиці свої блискучі очі.
Мішок скоса, знизу вгору, насторожено й пильно глянув на неї, як глядить стара курка на пролітаючу шуліку, і одвернувшись, нічого не сказав.
Лице Єлени потемніло й похмурилось.
— Ну? Що ж ви? — серйозно спитала вона.
Тітка затурбувалась. Вона раз-у-раз мені нагадувала висхлу на березі ставка широку, плоску жабу. І вона, справді, була жаба полохлива й гидка.
— Ах, Лєночко! — раптом скрикнула вона. — Я й забула тобі сказати: сьогодні вранці, уяви собі.
Єлена шпурнула в неї запаленим поглядом і, повернувшись всім тілом до мішка, сказала:
