й дуже кликало кудись, кликало щось побідити, здійснити щось хороше, велике.
А вона, дивлячись кудись у далечінь, знов шепотіла:
— Гарно… спертись так… на плече близької людини… Знати, що не виприсне воно з-під твоєї руки… Дуже, близьке плече…
Мені не хотілось говорити. Мені хотілось притулитись до цієї ручки, припасти до неї й по ній передати в душу їй хоч частину жагучої туги моєї.
Було тихо-тихо. Журливі звуки роялю жалілись десь на когось і хотілось упасти на коліна перед нею й цілувати землю коло ніг її. Я схилив голову на стіл і замер. Вона поворухнулась і я почув, як вона простягнула руку й ніжно-ніжно погладила мене по голові. Я не здригнувсь, як здригнулась вся моя душа. Я повний щасливих ридань замер і боявся зідхнути, щоб не сполохати цієї руки.
— Простіть мене, Петровичу!.. — тихо донеслось до мене.
Я ледве прошепотів:
— За що?
Вона не зразу одповіла.
— «За що?»… За те, що я така погана, гидка… а ви хороший…
Вона замовкла. Потім глибоко зідхнула, раптом нахилилась до мене і… жагуче поцілувала мене в висок. Я замер, а в душу мені ввірвався цілий стовп вогню і скажено закрутився у крові.
Але, коли я підвів голову, вона глухо й поспішно сказала:
— Ідіть додому… Не треба… Потім… Ідіть…
Стовп так крутився, що я ледве зміг вийти на вулицю.
Після того вона перестала буть зо мною насмішкуватою. Але тільки я запевнився у цьому, в мені ро-
