вороже й з незрозумінням поглядали на мене, але що мені було до того, коли вона дивилась на мене і з очей її мені лилось у душу тепло та світло.
І я завжди сидів у кутку й дивився, як вона коверзувала ними. І страшенно смішно було дивитись і слухати, як мішок або машина співали славу Красі.
А вона сама?.. Вона страждала з ними! Вона страждала, бо була жорстока до них. Дужі не можуть бути добрими; але, коли вони страждають, вони бувають жорстокими.
Але вони вміють бути й ніжними.
І от одного разу сталось так.
Ні мішків, ні проституток не було, коли я, скінчивши лекцію, зостався з нею у вітальні. Ми довго балакали й вона була задумлива од нашої розмови.
— Скажіть, Петровичу, — раптом звернулась вона до мене (вона раз-у-раз звала мене тільки по-батькові): — ви мали колинебудь близьку-близьку людину? Таку близьку, як своє серце?
— Для чого?
— Ах, «для чого!» Так… Мали? Ні?
Вона замовкла й задумалась. Потім пушисті вії її здригнулись і очі її м'яко лягли на всю мою душу.
— А як це повинно бути гарно… Правда? — криво посміхнулась вона. — «Як своє серце»… Ніколи не зрадить, не продасть… Все зрозуміє й простить… І піддержить.
Десь над головою ридали згуки роялю, але мені здавалось, що ридали в мене в душі згуки її голосу. Вона знов замовкла й задумливо грала пальцями по столі, а груди її здіймалися помалу й теж ніби задумливо.
Я дивився на неї і, як і завжди близь великої краси, невідома туга за чимсь бажаним, за чимсь безмірно далеким і великим і боляче, і солодко ссала мені серце. В душі здіймалось щось невиразне, незрозуміле
