весною в лузі; а потім там зацвіли квітки. Сталось це через Єлену. Чи була гарна вона? Ні, вона була прекрасна. Коли я скажу вам, що в неї були очі, як зорі, як найтаємніші мрії, що вона була струнка, як тополя, ви все одно не уявите собі її краси. Вона була прекрасна!
Часто, скінчивши лекцію з Петрусем, я виходив і ждав її на розі вулиці. Я не міг не ждати її, бо був прикутий вже до неї тим ланцюгом, який рветься тільки з шматками серця. Вона знала це, бо раз-у-раз зустрічала мене насмішкуватою посмішкою й недбало говорила:
— А ви все таки чекаєте? Бідненький.!. Ну, ходім…
І ми йшли. Куди? Хіба я знав про те або хотів знати? Вона заходила кудись в якихсь своїх справах, а я ждав її, потім знов ішли, і знов вона заходила у магазин, або в якийсь будинок.
Іноді після лекції вони запрошували мене (певно що з ввічливости тільки) «на чашку чаю». Я зоставався, залазив в самий темний куток вітальні і звідти слідкував, як Єлена командувала всіма. Вона командувала і тіткою, і своєю кузиною Катрею, бо й тітка, і Катря думали продати її за добрі гроші якомунебудь з її поклонників. А їх у неї була ціла зграя. Було декільки жирних золотих мішків, декільки проституток мужеського полу, один чи два професіональних убивців зо шпорами і навіть одна поважна канцелярська машина з великою лисиною й тонкими губами. Вони всі гризлись між собою за неї, а вона панувала над ними. І це не дивно, бо не тільки люди, але й мішки та машини повинні коритись коханій доні Життя — Красі.
Я не гризся з ними й це було так же чудно, як була чудна моя убого вдягнена постать серед їхніх фраків, білих жилетів, блиску й розкошів. Вони раз-у-раз
