лежав чоловік з блідим лицем, і не придавлюючи блиску очей своїх, також слухав той брязкіт кайданів. І бачив Вперед, що той брязкіт через дим не доходив до вух серця їх і не могли вони почути, про що брязкотіли кайдани; не могли вони почути, як брязкотіли вони про те, яка тепла кров у цього хлопчика і як любо їм, цим холодним кайданам, пити кров цю дитячу. Вони не могли бачити, як вип'ють ці кайдани рум'янець і блиск очей хлопчика, як одпадуть з його ніг вже тоді ці дві залізні, холодні гадюки, коли не буде вже більше у хлопчика теплої, любої крови.
І бачив Вперед, що не було вогневої нитки між ними, а був тільки дим, а в диму горіло по вогнику: один вогник задоволення, а другий поганенький жовтий вогник роздратовання.
Хлопчик знову зупинився, поклав ногу на лаву і, неначе поправляючи, став гратись блискучими, міцними гадюками. Залізо брязкало різко, дзвінко, огидливо,
Жовтий вогник спалахнув у грудях блідого чоловіка й раптом виштовхнув цілий пук слів:
— Годі вам брязкати там своїми ідіотськими кайданами! Що це таке справді? Дайте ж спокій нам.
Хлопчик перестав гратись і, повернувшись до блідого чоловіка, здивовано спитав:
— Що таке?
— Таке, що ви надокучили з своїми кайданами! Спати через вас не можна. Дістали, то й лежіть тихо, а любуватись нема чого.
Ті, що сиділи за столом, ті, що мертво лежали, заворушились і стали дивитись до блідого чоловіка. Хлопчик ніяково посміхнувся і зняв ногу з лави.
— Хай пограється, — байдуже-насмішкувато вилетів з темного кутка чийсь голос. — Він, як родився, все ждав їх та аж тепер дістав.
