Кожного вечора ми забирались в самий затишний куток камери, розсаджувались або й розлягались по койках і починалась наша бесіда. На довгому столі блимала лямпочка, за ґратою лютувала негода, в коридорі дзвякав ключима жандар, але ми про все те забували, захоплені легкокрилими думками споминів.
У нас було встановлено, що кожний по черзі мусить оповісти щонебудь цікаве зі свого життя. Коли оповідання справді було таке дуже, що схоплювало нас і виносило з цієї камери, з цього дому неволі туди, де колись і нас милувало життя, то оповідач на цілих три черги увільнявся від обов'язків дежурного по камері.
Черга була за нашим естетом Миколою. Він, хвилюючись, витягував з-під подушки якийсь зошит і, шарпаючи себе за борідку, устав і заговорив:
— Я, товариші, оповідати так не можу… Гм, гм… Значить, той… Значить, ви вибачите мені, що я буду читати те, що написав… Коли той… коли вам не сподобається, ви скажіть… Може воно написано дуже… гм… суб'єктивно, але я все те переживав і воно мені дуже близьке…
