лярію в кабінет, де був професор з лікарем, він знов захлипав.
— Ну й дурак, — ляснув себе з досади по боках старший, зупиняючись.
— Ах, та й дурак же ти, бенеря на твою голову! Ну, чого ти?
— Не хочу на слободу…
З кабінету визирнула голова старшого лікаря з жовтою бородою, з жовто-сивими кучерями круг лисини і з окулярами на товстенькому носику.
— Что такоє? — здивовано спитав він.
— Плачить, ваше високоблагородіє…
— Чего плачет?
— Не могу знать. Чисто наказаніє господнє з ним, ваше високоблагородіє… На слободу, говорить, не хочет ітіть…
— На какую свободу? Вєді єго сюда!
Гуню ввели в кабінет, заставлений шафами з якимись пляшками, трубочками, ножами, щипцями. Стояли якісь чудні крісла, стільці, койки, оббиті блискучою шкірою, блищали своїми коліщатками якісь машини.
Професор, одягнений у «вольну» одежу, з жовтим зморщеним лицем, наче зробленим із пом'ятого пожовклого паперу, і гострими оченятками, колупав у зубах якоюсь палічкою й сердито чогось балакав з лікарем, який завжди давав Гуні пити щось гірке та тягуче.
Почали Гуню питать, як він спить, що й де йому болить. Професор дихав на нього чимсь пахучим і сердито колупав палічкою в зубах. Гуня то трохи заспокоювався й уже посміхався знов добродушно й лагідно, то знову починав хлипати й проситись не пускати його «на слободу».
Професор поклав палічку в кишеню жилетки й сердито сказав:
