читав йому нотацію, а він лагідно посміхався й винувато говорив:
— Тьомно було… Не видно, що ти стояв там. А разі дуже забив?
— Конешно, що дуже… Как ти думаєш, чашкою по лобі дать? Дурак… Нада совість мать. Чуствуєш, що находить, как порадошний, прийди й скажи: «так і так мов, господін дневальний, нада мінє пожалуста сумашедшую рубашку»… От… А то чашками шпурлять у голову: добре що не розбилась, а то плати за тібє… Даси мінє свою порцію сьогодня…
— Харашо-о… — покірливо зідхав Гуня.
Так минали дні.
Але раз у третю палату прийшов старший «дневальний» і крикнув:
— Гуня!.. Де Гуня? Подать сюда Гуню?
Гуню знайшли десь коло милосердної сестри, яка завжди годувала його білим хлібом.
— До професора… Гайда!
Гуня перестав посміхатись і дивився на старшого напруженими, великими очима.
— Ну, чого? Ідьом!
— Я не хочу на слободу, — скривився Гуня. Підборіддя йому вмент затрусилось, губи затіпались і він заплакав жалібно, безсило, по-дитячому.
— Та чого ти? — обступили його «дневальні». — От дурачок… До професора ж! На виписку. Пойдьош у роту. Дурак!
— Я хочу на службу, — схлипнув Гуня.
— Та нуда ж на службу, а то ж куда! Конешно, що на службу… Професор напишеть своє наставленіє, тібє признають здоровим і пойдьош сібє в роту… Прямо на службу… А плакать нема чого, дурачок…
Але Гуня не міг заспокоїтись і так з слізьми на очах і пішов за старшим. Проходячи через канце-
