Тоді на Гуню «находило». «Дневальні» те вже знали і з досадою та нудьгою йшли за сорочкою. Гуня, звичайно, сидів тоді на койці й понуро, недвижно дивився у землю. В густій напівтьмі палати бувало тихіше, тільки десь з номерів так само котились хвилі реготу, ридань, стуків, криків. Вікна були білі й ґрати виразно чорніли в них, а на підлозі та койках лежали сумні, бліді смуги місячного проміння, помережені тінню от ґрат.
Гуня підводив голову, зідхав і озирався. Забачивши дневальних, він вставав, випинав наперед голову і глухо говорив:
— Ну, фараони! Чого собрались? Бить, гади, хочете?
«Гади» з нудьгою позіхали й чекали, не одповідаючи йому.
Він знов сідав, сидів понуро якийсь час, потім враз схоплювавсь, випускав з грудей дикий несамовитий крик і кидався вперед.
Тоді в один мент до нього збігались «дневальні», з'являлася звідкись сорочка і починалась одна з звичайних сцен. Його в'язали, наступали коліном на груди й починали бить задками чобіт у груди доти, доки він не ставав недвижним. Тоді його клали на койку, розгонили шворкою цікавих хворих і, закуривши, позіхаючи, ліниво розходились по своїх місцях.
А на другий день Гуня знов ходив по коридору, заклавши руки за спину й лагідно посміхався.
— Що, брат, закусив учора? — підмітаючи в палаті, сердито питав Миска, не дивлячись на Гуню. Гуня, не одповідаючи, любенько дивився на нього.
— Ото то ж бо й є… Не строй дурня… Одійди на бік, не бачиш, що замітаю… Сьогодня мінє свою порцію оддаш. Слиш!
— Харашо, — лагідно говорив Гуня.
