сльози; і сльози ті падали на серце, шкварчали на жару його, і від того йшов отой дим. А з диму того часами запалювались і гасли вогники, вогники одчаю, маленької злости, маленького суму, поганенькі, смердючі вогники, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в'язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були це люди самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.
І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люди, в яких замість серця були колись у грудях червоні, болючі жарини.
І мовчки дивився на них Вперед.
Тоді посміхнувся Назад і спитав:
— Ну, що? Де ж їхній жар?
— Я не бачу ні жару, ні попілу, — тихо промовив Вперед — У них в грудях дим, їм треба вітру.
— Хіба ти хочеш, щоб вітер розметав попіл?
Я не бачу ні жару, ні попілу, — сказав Вперед.
— Ти не бачиш? Ну, ходімо до них ближче, я покажу тобі цей попіл. Ходім.
Стіни скрині стали знову кам'яними, брудними, продіравленими рядами заґратованих вікон, з яких вибивалось безсилеє, млявеє світло. Знову видно було, як ця скриня, ця голова величезного страховища, злісно вишкіряла свої жовті зуби, ждучи, щоб глитнути веселі вогники города.
Назад і Вперед незримо пройшли порожнім подвір'ям і ввійшли через замкнені грубі двері у скриню. Темними сходами, по яких бігала луна, пройшли вони до других замкнених дверей і безшумно пройшли і крізь їх. Опинились вони в довгій, низькій норі, в якій не було нічого, крім рядів замкнених дверей з обох боків, двох лямп на стелі, що понуро переморгувались між собою з двох кінців її, та одного чоловіка з пучком ключів за поясом. Чоловік цей сидів у кутку й тупо дивився перед себе
