чуючи коліньми й часами зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку і чуть було, як несміло терся вітер біля них, як зідхало щось у степу й неслися згуки сміху із маленького садка. А вгорі у темнім небі пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
— Вилазьте…
— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до нього.
— Вони… Мішки не погубили?… Ш-ш!… Ти! — щоб тобі там покорчило…
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти ж добре знаєш?
— Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну, тихо ж! Не одставай од мене! Ш-ш!… Та не тікать, Як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу Чуєте?
— Та то вже…
— Ну, хай бог помагає!…
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під ніжний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто йдьоть? — в той же мент зачулось звідкись од вагонів.
