— А що, як скрізь? — скрикнув Назад.
Вперед посміхнувся.
— Ну, а що, як скрізь? Скоряєшся тоді? — жадно повторив Назад. — І будеш служити мені?
— Скоряюсь і буду служити, — промовив Вперед.
— Добре! Коли так, то ходім. Ходім, я покажу тобі тих, у яких були великі, найбільші жарини. Я покажу тобі тих, які блискали попереду всіх вогневими блискавицями. Найкращих твоїх покажу. Гляди ж!
— Ходім… — посміхнувся Вперед.
І вони полетіли.
Небо ночи з морозу було темне, глибоке, а зорі розчервонілись і весело-дрібно підстрибували, щоб зогрітись. Внизу спала земля… а може й не спала, а тільки думала щось велике й таємне. Села, вбогі на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещасне тіло. Фуга гралася снігом і сипала ним із степів на беззахисні села, не знаючи, що їм і так занадто холодно.
Вперед і Назад зупинились над городом. Він не спав і горів різними вогнями, пускаючи од себе в темне небо широке, срібне сяєво. На краю його, аж у полі, там, де не було його веселих вогнів, стояв темний, великий будинок. Наче виштовханий од себе тими будинками города, самотою стояв він і злісно вишкіряв на них довгі ряди своїх вікон. Обведений високим муром, він одгородив себе від тих веселих, скупчених будиночків і понуро мовчав. Круг стін його ходили якісь люди з залізом для вбивання й часами нудливо, пронизувато свистіли. День-у-день вони ходили, і свистіли, і пильно дивились на всі боки, й не підпускали нічого живого до мурів самотнього будинку.
