більше лилось того поту, тих сліз, тої крови, то все більше росла тая хмара, великая хмара Життя. А як дійшла вона до своєї пори, то родилося з неї двоє дітей, двоє синів Життя: Вперед і Назад.
Родились вони. І як тільки родились, так стали люто ворогувати між собою, стали люто битись вони між собою, ці сини Життя: бо те, з чого плакав Вперед, з того Назад сміявся, а з чого співав Вперед з того Назад лютував. Бо Вперед любив сонце, боротьбу й людей, а назад… Що любив Назад? Що ж, як не те, що боїться сонця, боротьби й людей…
Бо Вперед любив сонце, боротьбу й людей: а через це він встромляв цим людям у груди замість серця пекучі жарини, він давав їм неспокійні, колючі думки, хльоскав їх голодом і страхіттям Життя, він вливав ім у жили жагучого раювання побід, боротьби, гнівом і гордістю очі запалював їм — і ці люди йшли, і тяглися за ним, і раділи, і страждали.
А Назад виймав людям серце, клав на місце його холодну, ненажерливу жабу, яка глитала радощі Життя, глитала вогонь його та світло і завжди була холодна та чорна. Назад обгортав людей золотом, він обковував їх цим трухлявим отруйним золотом, яке боялося сокири думки. Він обкурював людей чадом лінощів і спокою, і люди боялися руху і праці, боялися великого хвилювання. Через це вони любили Назада і не любили окутаних злиднями, неспокійних, гнівних людей Впереда.
Через це люди бились, через це лилась кров, і сльози, і піт, якими годувалися жаби людей Назада. І де більше лилося цього всього, там більше росли та билися Вперед і Назад, ці сини Життя.
Отож, читачу, в одній країні, де не молоко текло в річках, а кров у річки, там боролись між собою ці два сини Життя.
Ох, люто боролися вони! І був зверху то Вперед,
