Коли це зирк: пробирається крізь юрбу жандар: тихо стало; хтось покликав, — мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів:
— А! — кричить. — Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери?
— Врьотє!.. Ми нє звалі єго!
— Брешіть ви сами! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друззя народу уступаються за вас? Бачите, як вони боряться з тими, хто боронить вашу національну честь і душу. От привели пса на мене.
— Позвольтє, господін… В чом тут дєло? — почав було жандар. Так де там: і слова, скажений, не дав нікому сказать.
— Беріть! Беріть мене! — кричить. — Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею… Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в «руки правосудія».
Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я зовсім не винен ні в чому і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що мене кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого. Очнувся аж у кімнаті якійсь.
От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандарському офіцерові, — не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там у книгарні… Ну, так то ж один раз, та й то не дуже… А то ж нікому нічого. Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай
