тові вона зовсім непотрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.
Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить.
— Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?!
— Над нами панує бюрократія, — каже студент, — і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.
Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти: значить, сердиться.
— І це говорить українець? Ви — українець? У кацапській сорочці?!
— Українець.
— Та ви… ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви…
— Чого ж ви лаєтесь? — похмурившись, питає студент. — Я з вами, як з людиною говорю, а ви… як чорносотенець якийнебудь…
Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:
— Що?? Я — чорносотенець?! Ах ти шпиг кацапський!… Та я тобі.
— Ето, дєйствітєльно, какой-то черносотєнєц, — звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той, як почув, та, не довго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці…
— Ось тобі, жидюго, «чорносотенець»!
Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози, студенти з піною у рота налізають на Недоторканого, Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить.
