«Оце так!» — думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:
— Вот іменно, єсли уж хотітє, то ваша інтєліґенція очень і очень слабо подняла знамя революції. Да-да! Она только сумєла пойті (да і то ковиляя) за тєм знамєнєм, котороє поднял пролєтаріат. Я, конечно, говорю нє об інтєліґентних рабочіх, а о буржуазной інтєліґентції. Она; как і вєздє і всякая буржуазія, сєйчас же ізмєніла дєлу свободи.
Панна аж сіла на своїй полиці й подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтеліґенція!», а та: «пролетаріят!» На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.
«Ну, — думаю, — аж тут мені каюк: заарештують».
Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Так куди там: так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на нього дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що отой балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку — Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Украї-
