— Ідуть! — штовхнула вона його і швидко одкинулась назад.
— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала:
— Говоріте чтонібудь… Скорєе! Можно! — гукнула вона до дверей.
— А вона каже…
Двері розчинились і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й забачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:
— А я іщу вас!
— Та так таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.
— До…до…лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!
Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж починав сміятись.
— А… а… ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку й ще голоснішим залилась реготом.
— Да что такоє? — засміявся й Фомушка.
— Ох, ох, ха-ха-ха-ха!
Фомушка нічого не розумів.
— Что то, відно, смєшноє! — догадався він.
Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи й навіть сам Фомушка зареготався.
— Ох, ох, Фома Лу… Лукіч!.. Дайтє… по…жалу…йста води, — викрикнула Галя.
Фомушка повернувся й полетів.
— Ну, цєлуй. Єщо… Будєт… Прідьош завтра? Да?
