— Люблю… — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.
Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.
— Ввійде хтонебудь… — одкинувсь трохи назад Микола.
— Плевать, плєвать, пусть входят! Я люблю, люблю… Слишіш ти! Цєлуй, целуй!..
Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.
— Ти мой, мой! Слишіш ти, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.
— Загризу!.. Всєго загризу! Боліт?! Нє смєй, нє смєй, — ти мой! Я хочу, і ти будеш мой с своєй чістотой, невінностью, ідєямі… і всєм… Слишіш!.. Ти ж любіш… Любіш же? Да? Больше всего?
— Люблю, люблю…
У Миколи крутилась голова.
— Бросіш всьо ето?.. Нє будєш больше мучіть «просвєщенієм»? Да? Любіл і прєждє, ілі «просвєщал»?.. Всьо равно будєш мой!.. Я всьо пущу в ход… Слишіш ти!..
— Люблю! люблю… — важко прохрипів Микола, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на нього переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.
— Ти мой, мой!.. Я тєбя нікому нє отдам, слишіш! Уб'ю, еслі завтра нє прідьош… ти слово дал… Оставіш всьо і прідьош.
— Оставлю, оставлю…
У двері щось постукало.
