У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю… Хоче признатись… Боїться… Моя, моя, моя!»
— Ну, даєте слово?
— Даю, даю!
— Глядіть! Я вашому слову вірю… Що̀б не случилось, слово держіть… Добре?
— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.
— Хтонебудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.
«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там… Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «колег», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого… Брр!
— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?
— Ні-ні… — відказав, не одриваючи руки, Микола.
— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите?
Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.
— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — Прихиляючись до нього й до болю стискуючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.
— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий. Говорі, любіш?
— Не «говорі», а говори!..
— Ах, оставь пожалуста хоть тєпєрь… Говорі… Ну, скорєй!
