— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно… Обіщаєте?
— Та що ж таке?
— Ви скажіть! Обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?
— Не знаю… — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажите, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.
— А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.
— Ну, Галя…
— Як? «Галя»? Не смійте мене так називати… Не хочете дати слово… Пустіть руку…
— Га-а-ля…
— Ну, обіщаєте?
— Та що ж таке, господи?
— Що не будете… ще… Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.
— Ні, не знаю.
— Слухайте, Миколо Степановичу! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно… Це важно.
Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.
— От що… ви краще слухайте… Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні… виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодні, що б я не зробила і що б ви не почули… Добре? А завтра ви повинні прийти до мене і ми побалакаємо про все… Я об'ясню, ви подумайте… Словом, завтра ви непремінно прийдіть… Даєте слово?
— Так ви краще зараз скажіть усе та й годі! Побалакаємо…
— Ні-ні!.. Я хочу сьогодні ввесь вечір з вами бути… я й так мало з вами буваю… І я хочу, щоб ви мене проваджали додому… А то ви, як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?
