— Ой, болить, милий… Не дуже… — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.
«Милий, милий!» — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.
— Ну, і… що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт…
Галя стрепенулась.
— Що ви сказали? Вибачайте, я не дочула… — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?
— Нуда… Ні… Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати. Ага! Ви сказали, що маєте щось сказати… Що таке?
— Я мала сказати?.. А!.. Да… Я маю вам щось сказать… Тільки…
— Тільки що?
— Тільки… Ну, нічого!.. Слухайте…
— Усім серцем слухаю!
— Правда?.. Ну, слухайте…
Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.
— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть… Ні! Не скажу! — вмить твердо промовила вона.
— От тобі й на! — засміявся Микола.
— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз… Ні-ні.
Микола здвигнув плечима.
— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?
— Голова тому порукою.
