єва. — Что ж вам: богаче тєпєрь трудно найті. Ви, студенти, тєпєрь всьо іщетє, как би побогачє; а я вот от душі говорю, что для вас ето очєнь хорошо…
— Собой пріятная такая мамзель, — додала Глафіра Кіндратьєвна, — на роялях всякіяп єсні, і в разговорє такая весьолая, всьо больше про офіцеров… Такая пріятная…
Микола скінчив чай, встав і подякував.
— Может, єщо стаканчік?
— Нєт, спасібо… Пойду, найду Лідію Єрємєєвну… нє відєл єщо.
І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни і, посовуючись іноді, став дивитись на них. І вмить йому стало чудно й навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «колег», сердитий, сумний… Галя? Чи вона ж любить його?… І знов холод пройшов по тілі, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зідхнув, повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись до людей, як умить над ухом у нього продзвеніло:
— Я зараз!
І не встиг він повернутись, як дмухнув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче-тепло, і навіть захотілось чогось плакати.
За хвилину вона вже була коло нього.
— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулася вона, не доходячи ще. — Шукала, шукала… Ходім звідсіль… Ходім до Лідиної кім-
