вітно поздоровкалась, розпиталась про здоров'ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.
— Ромцу, Ніколай Стєпанович!.. Свєженькій, — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлєй!
— Да Ніколай Степановіч не п'йот же! Может вип'єте, Ніколай Стєпановіч? — узялась була за пляшку Варвара Карпівна, але Микола одмовився.
— А сухаріков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.
Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше і більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карпівна подивилась на вікно й позіхнула.
— Дожжік… — зідхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.
— Да… когда оно, господі, уже зіма будєт… — промовила байдужно Варвара Карпівна. — Январь мєсяц, а как будто сєнтябрь ілі октябрь.
— Сказивают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — пєрємєщєніє клімата должно проізойті. Как то, будто наш клімат да пєрєйдьот в Амєріку, а із Амєрікі — к нам… Телеграфіст, племяннік куми, сказивал… Как будто учониє доіскалісь…
— Господь святой знаєт! — зідхнув зелений очіпок і знов усі помовчали.
— Что ви такой грустний, Ніколай Стєпановіч? —
