— Знайомі! — протягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк. Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.
— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати, — подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.
— Нічого, нічого. Я так… — угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.
— Вас ще зіб'ють… — засміялась Галя. Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи й хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.
— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.
— Ні, я ж тількищо прийшов…
Горонський нахилив голову.
«Помішав мабуть», — пронеслось у Семенюка.
— І не поздравили?!
«Хоче спекатись!» — Ні… Коли б же я міг…
— Ай-я-яй! — докірливо ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї!
«Хоче спекатися»…
— Справді, треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремеєм Афанасієвичем і Варварою Карпівною поздоровкатись… Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.
«От тобі й зустріч… Поетична, ніжна зустріч!» —
