Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови»! Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за номощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, — а Галі щось не було.
— Може, не прийшла ще? — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до нього, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джигуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.
— Чи перестануть вони скакати! — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.
— Ет! Чорт! Іти, так іти! — одваживсь він, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзький підлозі, і став простувати в куток.
— Та й фігура ж у мене тепер мабуть тричі йолопська, — червоніючи проти волі, подумав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари. Галя повернулась.
— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку. — Ви чого так пізно?
— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на нього, одмовив Семенюк.
— Що?.. Не чую…
— Часу, каже, не мав… «Чорт їх пре прямо на тебе».
— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилася в вічі.
— Ну… чого ж… Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.
— Думала, що, може, яке діло не пустить… Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сержа. — Семенюк… Горон....
