роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирокутнім лицем його.
— Таким образом, мілостівиє государі і… мілостівих государинь, к сожалєнію, нєт!.. добродє-тєль восторжествовала і порок наказан по заслугам… А тєпєрь… — устав Ламазіді з серйозним лицем, — прошу пропустіть мєня, ібо у мєня… нє-вє-ста! — повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов із кімнати.
— Ну-ну! — зареготався Фомушка, — там нєвєста, а он… у, женіх, вошь тебя заєшь! — і радісно озирнувся на всіх.
Авесалом поворухнувся, зідхнув, видимо, ще під вражінням анекдота… тріпнув головою й зареготався.
— Да, дєйствітельно, — промовив він. — Ето, я знаю, єсть єщо такой анекдот, подобний етому.
Всі, чекаючи, повернули до нього голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, вмостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, і наставився слухати. Семенюк повернувся й вийшов із кімнати…
— Фу, гидота! — плюнув він зі злістю і, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піяніно під руками нанятої тапьорші греміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали ріжні пари. Було ясно аж надто від лямп, канделябрів та великої люстри, що спускалась посередині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піяніно було запхнуте аж у куток; згорнуті килими лежали біля нього; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка, турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шаховку з книжками — розгардіяш надзвичайний!
