нявий студент, а друге — в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячися в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковито жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб'єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці, студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів Україні. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливо повертався до всіх, бив по плечах і колінах, «колеґ», хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним «крилатим» словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завжди поводився серйозно і з пошаною.
— Ну й женіх, вошь тебя заєш! — скрикував він за кожним гидким словом, б'ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м'яким товстим носом аж сяло від задоволення.
— Яка, справді, мерзота! — слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихось добродїїв — не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.
— І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну! — пронеслося миттю у голові в нього. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що
