десь у Лідину кімнату — й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих… А як женюсь…
Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто і, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в кальоші.
— Що з тобою? — здивувався Семенюк. — Куди ти?
Ганенко натяг кальоші, кинув «прощай!» — і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.
Коли Семенюк увійшов у сіни Сухобрієвської квартири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли — одна просто до залі, ліва в кімнату його учня, Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піяніно. Раз-у-раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий смих Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.
Він глянув у вітальню, але там була така метушні, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім, синім тумані: і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було, розпізнати і Семенюк мусів до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, «сіль» якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чор-
