шись, ще глянув і тихо зупинився біля нього. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.
— А ти ж їй натякав якось? — помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злости, м'яко й понуро. — Чого ж там?.. Якось же ти… бачив… Може, й любить… Спитай…
Семенюк повернув до нього голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:
— Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж… Це ж усе життя треба на другий лад перевертати… Ні, вона любить… Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається… Блідне, як за руку торкнусь… Усе на самоті зі мною зостатись силкується… Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй… Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її… То вона боїться, що я не люблю її… Ні! Як згадаю… Ні! Не може бути! Я вірю їй… Ну, який же я комік!
Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.
— А все ти!.. З своїм песимізмом! — додав Семенюк. — Тепер хоч прощення проси у Галі…
Ганенко підвів голову, глянув на нього і знову заховав її між долонями.
— Славний жених! Іде свататься — й не вірить… Скажу, що ти мене так… Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить у силу кохання… краси… Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, і морально… Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м'яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці… і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло… Ось як тепер я прийду до Сухобрієвих… вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі
