зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це… Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить…
— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на нього.
— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк. — Знаю, хоча про це ми й не говорили.
— Як же це так? Хм… Дивно…
— Я — не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би…
— Ага! — потер руки Ганенко. — Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему «вона не любить»! Ха-ха-ха!..
— Не діждеш… мабуть… — трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.
— А побачимо, побачимо!..
Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши всіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз нього, глянув і злорадно всміхнувся. «Ага»! — мов хотіло сказати його сухе, зле лице.
— Невже це… може бути? — тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на нього, походив трохи, похмурив-
