налася з стіни і ніби ще більше затемняла й так темну, низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.
— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зідхнув, — це — дурниця… Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так… Хіба ж… Підожди не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше… Вона тільки добра, чесна людина…
— Оскільки може бути чесна буржуа…
— Вибачай! Це вже вибачай… Ця людина — не буржуа… Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато… По-українськи вже говорить…
— Певно, сам «просвіщав»?
— Ну, так що? Не криюсь — може вона саме за те й полюбила мене, що я… скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося… що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її. Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей. Та я в них рідко й буваю. Раз-у-раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодні ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді. Знаєш?
— Я — не ходяча газета!
— Та ти ж його знаєш… Ну, все одно… От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк. — Двоє заручин разом. От сюрприз!
— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.
— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк. — Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, якнебудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися, — я не знаю, що
