— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться якийнебудь такий сеньйор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться… Чисто тобі масляний… фізіономія ідіотична… Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..
— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.
— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, каже, думав, що вона свята… Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»… Ха-ха-ха!..
Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.
— Це мені нагадує раз-у-раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони і тісні, і погані, і такі, і сякі…
— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.
— Ну, то тобі так здається, бо ти ж ко-ха-єш. Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений, про людське око, для продажу, блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання… Любов… Жінка — друг… Дурниця… вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лямпа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.
— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..
— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван, — ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття… Ух, ви!.. Не любите правди? А це
