Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше… Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті… Ну, та це вже занадто, цього може й не буде, але я не зазіхаю на багато… Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального… Це одно може закрасити все останнє життя… А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!
— Та щасливих! — тихо додав Ганенко дивлячись у вікно.
— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за нього. — А вона не буде працювати? Вона! Ех, Іване! Якби ти знав її: їй-богу, закохався в один мент!
Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:
— Прошу мене не тулити до всяких кохань і… дурниць усяких…
— Бо не знаєш їх, а якби…
— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш!» Нема чого і знати! І не треба знати! Не треба!
— Ну-ну, це вже ти… — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.
Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.
