як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, — так наче на світ вдруге нарождаюсь… Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки… жінці, собі та їдальню. Це я вже обміркував.
— А гроші?
— Гроші… Та що гроші!.. Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто… Я не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?
— Не знаю! — кинув Ганенко.
— Я думаю, досить… Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері хоч ці шість тисяч зостались… Ну, проценти на них ще… Та за це я не боюсь… Вона буде ще заробляти… Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому!.. Мене хтось зустрічає… Ну, нехай навіть не зустрічає… Нащо справді ідилії зараз… Я застаю там… людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се… Ну, розумієш… Потім чай… Подає не якийнебудь номерний, а вона… Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно… І біла коса! Зовсім біла… Не то, щоб руса, а прямо таки біла, як чистий льон… І чорні брови… це дуже рідко трапляється… І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий… Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..
Ганенко подивився на нього гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі хворі його очі дивились сумно та понуро.
— Ну, скажи, що̀ ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк і голос його затремтів радісними нотками. —
