— Стільки, скільки й ти про мене! — муркнув Ганенко. Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:
— Нуда… Ну, от… Ну, що тут сентиментальнічати? Ми — товариші… Заслабну я — ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти — я тебе… Звичайно… Ні! Я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь… Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, — він по-дитячи, жалісно всміхнувся, — я, знаєш, уночі… за стіною сусіди п'ють, грають… а я закутаюся в одіяло й шепочу: «мамо, мамо». Гидко, правда? Ну, все одно… Нехай так… Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут… Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за нього, але я хочу сьогодні, завтра любити когось… Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухав мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все… Я хочу… Ну, нехай так, нехай навіть, може це й гидко, погано, нехай, — я хочу, щоб хтонебудь бачив, що я роблю, що я… щоб словом… ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу… Я хочу, щоб мене любили, от що!
Ганенко сидів, слухав і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі всього лиця.
— Кажуть: «ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п'ють, гуляють, не обідають». Ах, ви ж!.. Попробувала б яканебудь баринька такого життя… І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю і мене люблять… Кому я заваджу,
