по виду пройшло щось сумне й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов. Семенюк побачив цю усмішку.
— Сентиментально, так… Але ж… Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?
— Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись, — буркнув Ганенко.
— Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так… Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок — твій «дом»! Аж холодно робиться!.. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз-у-раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!.. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю й бачу, що він лізе додому, туди кудись у куток, за гвіздок, де в нього, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно… Хай!.. Накипіло!..
Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.
— Нікого!.. Хто мною цікавиться? Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б'ється, мучиться, радіє… Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм… Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад… Говорить, так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся… Я, може б, і не «розслинився», якби не такий випадок… Ну, от… Ну, хоч би й ти… Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж… Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж усе таки найближчий до мене чоловік… Багато?
