Знов замовкли.
— Я не знав, що це тебе так… що тебе так… розсердить це, — трохи ображений почав знов Семенюк. — Я до тебе, як до найближчого товариша… Це — питання цілого мого життя.
— Може, ще облобизаємось? — криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.
Семенюк подивився на нього, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.
У кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні та шаруділи за шппалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.
— А так жити не можна, як хочеш, — знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику. — Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу… Гидко ж усе це, сто раз гидко! Цей номерок, ця… атмосфера, це одиноке життя… А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки… Ех!
Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лямпи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.
— Встаєш уранці — самотою; обідаєш — так само; лягаєш спати — знов. Сам раз-у-раз, як палець… Ні одної близької тобі людини… Ніде і… ніколи… Розумієш — ніде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж… Ти говориш: «слини розпустив». Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі — батько, мати, сестри, брати… Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома… Дома! Ти розумієш це слово?
— Ох! — зідхнув Ганенко й хотів засміятись, але
