ніжність, м'якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних, пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все, трохи довге, молоде, ще хлоп'яче лице з тонким носом і рум'янцем, — як у дівчини; повивала всю постать його, струнку й тонку. І дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і… малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом'яте життям з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м'якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.
У кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеликої лямпи, з надбитим зверху склом, скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.
— І не в одному цьому — служба другим, — підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк. — Усе життя повинно… усім життям треба служити. А я не можу жити якось…
— То йди к чорту! Мені яке діло… Живи, як хочеш! — злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати і, походивши там трохи, знову сів на старе місце.
— Чого ж ти сердишся?
— Ніхто й не думає сердитись!
Знов замовкли. Ганенко посинів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені і якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.
— Заманулося женитись — женись, — глухо заговорив Ганенко. — Захотів чайку з солоденьким — пий… Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!
— Не чайку, а життя розумного й повного…
— Ну, то й живи!
