стом до краю і став чепуриться. Мотря і Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
— Та не бий!! — крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовторябого.
— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки-злісно глянув на Ільна, всміхнувся і, схопивши ніжку жовторябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовторябого, безсиле його тріпання — все це наче морозом пройняло Ількові тіло.
— Пусти! — рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи, в чім річ, стали дивитись в їх бік.
— Пусти, не муч!.. — глухо прохрипів червоний з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
— А тобі яке діло! — блідий, аж жовтий, з синіми губами, глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
— Та чого ти присікався до нього? — сухо промовила Мотря. — Випустить! Який сердобольний!
— А! Так ти за Андрія! — блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: — Пусти, говорю!
Андрій мовчки дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
— Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!
Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
— Так от же! — розмахнувся Ілько і, не сподіва-
