головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
— Дурний піп, дурна його й молитва!
Помовчали.
— Не даром кажуть, — почав зідхнувши Дем'ян, — «чиї, ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.
— Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув ркуою і взяв листа.
— «…и… то побачите…» — промимрив він, шукаючи нового. — Ага!.. «І прошу вашої милости ни радійте моєму гору»… «Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікода сльози не висихають у мене і прошу вашої милости ни оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте»…
— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовторябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.
— Підожди ж! — злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовторябий, — політаєш!
— Параска каже: «признайсь, тобі лекше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем'ян, — гріх окони палить… А я на це можу сказать…
Жовторябий, нічого не гадаючи, повернувся хво-
