за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.
Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в умішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила, і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
— Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило,одкинувшись назад. — Так по-вашому виходить, що церкви не нада?.. Єто — факт!.. Ха-ха-ха! Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну сказать, чи чаші усякиї, чи… ну хоча б і чаша? Де по-вашому?
— Будлі де, — всміхнувся Дем'ян, — можна і в скриню покласти.
— Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохі…
— Воші теж од бога.
— Ну!..
— Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
— Хто ж то миє? Піп ваш?
— У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
— Ну, так! Підождіть, — ухопився Гаврило. — Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?
— Має.