польки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи, через який час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:
— У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!
— Ба за тобою! — радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи цього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину — до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче не добачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався — і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала й сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив з нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осміхнувсь «по-рідному» Андрій — й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж, хоча і всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього — при Мотрі махав кулаками… і щиро задавався.
