украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся — і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…
Мотря промовчала.
— … Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на нього, прошепотіла Мотря.
— І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться.
— А ще довго до суда тобі?
— Та ти зуби не заговорюй, — мимо волі всміхнувся Андрій, — а говори те, що питають.
— Та я не чула зовсім, що ти говорив.
— Ех! Не чула…
— Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…
— Убирайся к чорту, чого ж стоїш!
— Ну, то я зостанусь, — ти сердишся…
— Іди, йди…
— Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
— Та йди, простудишся. Прощай.
— Прощай. А завтра прийти?
— Як хочеш, — зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
— Я прийду.
— Приходь, — байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зідхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але вернувшись повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «моно-
