— Як же це вийшло?
— Так він каже, що й не лаяв?
— І не думав, каже.
— Гм… Іш, мурло прокляте!
— А лаяв?
— Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано, кажу, не піду!» — «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його…. Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» — «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!» Ну добре, нехай так, — побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той тудисюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п'яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
— І ти не втік? — похопилась Мотря. — Ото! Чого ж ти?
— Тікать не треба.
— Як?
— А так: якби я втік, його не вигнали б із служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи якнебудь… А так
